...Одного дня я розпрощався і пішов далі. Дорогою я здибав багато людей, і став робити уже маленькі зарубки, щоб усім стало місця. Коли це раз я натрапив на дивну річ: на землі переді мною лежала залізна штаба, така, як рука завтовшки, а за добрий крок від неї друга така сама.

— То ти, виходить, став багатою людиною,— сказав Опі-Кван,— залізо дорожче за все на світі. З нього можна було наробити багато ножів.

— Ні, воно було не моє.

— Ти його знайшов, і по закону воно твоє.

— Зовсім не так. Це залізо поклали білі люди. А крім того, ці штаби були такі довгі, що їх не міг би піднести жоден чоловік,— навіть кінця їм не було ніде видно.

— Нам-Боку, щось у тебе занадто багато заліза,— застеріг Опі-Кван.

— Мені самому було важко повірити своїм очам, але не вірити я не міг. І поки я стояв і дивився...— Він зразу повернувся до ватажка.— Опі-Кване, ти чув, як реве розгніваний морський лев? Уяви собі тепер, що морських левів стільки, скільки хвиль у морі, і уяви, що з них усіх зробили одного лева і що він заревів. Ось таке ревіння я тоді почув.

Рибалки з подиву голосно скрикнули, а в Опі-Квана як звисла нижня щелепа, так і лишилась.

— Здалеку вихопилося страховище, таке завбільшки, як тисяча китів,— оповідав далі Нам-Бок,— воно було однооке, блювало димом і страшенно голосно хропло. В мене з переляку затремтіли ноги, і я побіг стежкою між двома штабами. Але воно, це страховище, мчало за мною, як ві­тер, і коли я перескочив через залізну штабу, то вже відчував на обличчі його гарячий подих.

Опі-Кван опанував себе, його щелепа стала на місце.

— А потім, потім що, Нам-Боку?

— Воно промчало по залізних штабах, не зачепивши мене, а коли я знову зміг твердо стояти на ногах, страховище вже зникло з очей. У тій країні воно — звичайнісінька річ. Навіть жінки і діти не бояться його. Люди змушу­ють їх, цих страховищ, працювати на себе.

— Так, як ми своїх собак? — спитав Кугах з іскоркою недовіри в очах.

— Авжеж, так, як ми примушуємо своїх собак.

— А як же вони розводять ці... ці страховища? — спитав Опі-Кван.

— Вони їх зовсім не розводять. Вони самі роблять їх з заліза, годують камінням і напувають водою. Каміння обертається в огонь, а вода — в пару. Ця пара з води диханням виходить їм з ніздрів і...

— Стривай, стривай, о Нам-Боку,— перепинив його Опі-Кван.— Розкажи нам краще про щось інше. Ми втомилися слухати про те, чого ми не можемо зрозуміти...